10 жовтня 2017 року
 У п'ятницю, 6 жовтня, на центральному майдані Сакунихи, біля братської могили та меморіалу загиблим воїнам відбувся мітинг-реквієм по перепохованню 28 воїнів Радянської армії, які загинули тут у вересні 1941 року.
Вдруге, через 76 років сакунихська земля прийняла на вічний покій воїнів Воронезького полку.
Цього дня, провести в останню путь та віддати належну шану червоноармійцям, які поклали свої голови за нашу свободу, біля меморіалу зібралися жителі Сакунихи та Недригайлова, представники районної та місцевої влади, духовенство єпархії, військовики з Сумської військової частини.
***
4-й Воронезький стрілецький полк, сформований у серпні 1941 року з добровольців, здебільшого з робітників заводів і фабрик, викладачів та студентів м. Вороніж, налічував у своєму складі 3045 бійців.
Частини Червоної армії у вересні 1941 року на ділянці фронту від нашого с. Засулля і до Липової Долини відступали під натиском гітлерівців.
Воронезькому полку було наказано діяти в ар'єргарді, прикривати відхід, зупинити ворога, щоб дати змогу відступити іншим військовим частинам.
Три батальйони полку 21 вересня зайняли оборону від Недригайлова і до Липової Долини.
Розпочалися запеклі оборонні бої з переважаючими силами противника.
На світанку 23 вересня почався бій за хутір Шевченко і село Сакуниху, який тривав до 22 години. Тут на смерть стояли бійці 1-го батальйону Воронезького полку.
Увесь день по єдиній не перерізаній ворогом дорозі відходили наші частини - артилерія, кіннота, танки, піхота, автомашини. Відходили майже на очах у німців, і ті не могли нічого зробити, оскільки воронезьці скували їх під Сакунихою.
Під час цього бою до 1-го батальйону приєднався 2-й, який бився в районі с. Коровинці і з великими втратами вийшов з оточення. В ніч на 24 вересня обидва батальйони, залишивши 1114 вбитих на полі бою, відійшли до Лебедина. Майже кожен третій боєць з Воронезького полку загинув під час тих оборонних боїв.
Сакуниха та її околиці були всіяні тілами. Поскільки цей Воронезький полк формувався як особливо ідеологічний - переважно з комуністів та комсомольців, німецьке командування заборонило місцевому населенню проводити поховання і сакунихці потай вночі закопували тіла красноармійців. До нашого часу багато подібних поховань, відомих і невідомих, ще залишається у сакунихській землі.
***
У Радянському Союзі до 1965 року День Перемоги на широкому офіційному рівні не відзначався, і лише, починаючи з 20-річчя Перемоги над фашистською Німеччиною, це свято стало державним.
З 1964 року у Сакунисі розпочалися пошукові роботи, організовано гурток "червоних слідопитів", створено куточок бойової слави, який згодом переріс у музейну кімнату.
У витоків заснування музею стояв вчитель Іван Васильович Сова, а стараннями вчителя історії Петра Михайловича Коцура було створено музей-кімнату бойової слави, в основу експозиції якого було покладено подвиг воронежців.
Після закриття Сакунихської школи у 2010 році експонати музею були передані до Недригайлівського краєзнавчого музею та музею Вільшанської школи.
У 1965 році до Сакунихи вперше приїхали з Воронежа родичі загиблих у 1941 році бійців.
***
У травні 2016 року група краєзнавців з Тернів, Недригайлова та Сакунихи - Володимир Богатир, Іван Абаровський, Микола Дядченко та Сергій Коцур, виїхала на західну околицю села до колишніх хуторів, де зараз урочища Коцурове, Шевченкове, Верба, оглянула територію колишніх боїв, побувала на місці, де в 41-му простягалися траншеї та окопи. Також краєзнавці побували в оселі, де на городі з 1941 року покоїлися останки радянських бійців.
 25 червня 2016 року зранку в Сакуниху прибули представники пошукової організації з Києва "Київ-Дніпро", які у присутності сільського голови Лариси Осінньої, директора краєзнавчого музею Івана Абаровського, краєзнавця з Тернів Володимира Богатиря та господарів садиби зробили розкоп на місці, де, за свідченням старожилів, знаходилися поховання офіцерів та бійців 4-го Воронезького добровольчого полку, які загинули у запеклих боях під Сакунихою 21-22 вересня 1941 року.
На городі господарства Олександра Панасенка, що по вулиці Вишневій (колишня Жовтневої революції), на глибині 2,5 м було знайдено останки 21 червоноармійця. До цього вважалося, що там поховано 17 осіб. За свідченням старожилів Сакунихи, поховання було здійснено у вересні 1941 року вночі трьома жінками.
Всі останки скелетів воїнів разом з їхніми речами, були складені у спеціальні поліетиленові мішки, опечатані та передані до Митрофанівського храму на зберігання до перепоховання. Більше року ці останки лежали в усипальниці засновниці будівництва церкви Марії Калугіної.
Також було знайдено 5 капсул з записками, з яких вдалося ідентифікувати особи трьох воїнів.
Під час першого дня розкопок, які проводилися дотемна, знайдено залишки зброї, амуніції, особистих речей військовослужбовців та інші різні речі.
Практично всі воїни були в армійських стальних шоломах (касках). Німці забороняли ховати загиблих солдатів і офіцерів, тому селяни потайки вночі їх закопували в наспіх вириті ями.
26 червня розкопки продовжили на цвинтарі Сакунихи, де на рівному місці, без могилки і хреста, викопали загалом останки ще 7 бійців. Капсул з індивідуальною інформацією про загиблих раніше знайшли 5, а потім ще 4.
***
 Більше року пройшло з часу підняття останків воїнів і ось нарешті були вирішені всі правові питання, щоб провести перепоховання згідно з чинним законодавством та християнськими традиціями.
Особи трьох воїнів вдалося встановити за записками, що збереглися у солдатських капсулах. Це воронежці - Гуров Олексій Іванович, Кряквін Федір Пилипович та Чекмарьов Леонтій Олексійович. Вони поховані в одній труні. Останки решти невпізнаних бійців поховані у трьох трунах.
На мітингу-реквіємі виступили представники влади, військкомату та ветеранської організації.
Заступник голови райдержадміністрації Ігор Борисовський, зокрема зазначив:
- Знайдені останки воїнів, повинні бути перепоховані за християнським звичаєм та з військовими почестями. Нехай вони спочивають у спокої. Нині ми є свідками скорботи за тими воїнами, завдяки яким зараз ходимо по цій землі. Вони ціною власного життя поплатилися за свободу нашого рідного краю. Серце і душу переповнюють почуття вдячності та поваги.
- Давно заросли вже травою окопи, давно сіють пшеницю на землі, яка горіла і стогнала в ті найстрашніші роки трагедії Другої світової війни, але, на жаль, відлуння тієї війни звучать і нині, - наголосив у своєму виступі заступник голови районної ради Анатолій Кужель. - Нехай відсьогодні це святе місце стане для кожного з нас і для прийдешніх поколінь осередком пам'яті, нашої трагічної і водночас героїчної історії, бо допоки жива пам'ять, жива і наша духовність, в якій сила, слава, велич і світле майбутнє України.
Сакунихський сільський голова Лариса Осіння, звертаючись до земляків, підкреслила:
- Сьогодні ми вшановуємо пам'ять 28 воїнів, які у вересні 1941 року героїчно загинули, захищаючи нашу сакунихську землю. Наш обов'язок - навіки зберегти у пам'яті їх героїзм, їх мужність, ціну, якою їм дісталася перемога, нині, як ніколи. Ми усвідомлюємо значимість миру і це перепоховання має високу місію - сприяти становленню миру. Слава і вічна пам'ять вам, відомі і безіменні герої, сини різних народів, що віддали своє життя за нашу свободу.
Про немеркнучий подвиг та героїзм воїнів Воронезького полку говорили у свої виступах також районний військовий комісар Олексій Нестеренко та голова селищної ветеранської організації Василь Власенко.
 Війна не закінчується, допоки не буде поховано останнього солдата - ці слова звучали майже в усіх виступах на перепохованні.
Під постріли військового салюту чотири труни були опущені в сакунихську землю, яка навічно поховала захисників Вітчизни.
Службу поховання провели благочинний, настоятель Свято-Митрофанівського храму отець Андрій разом зі священиками єпархії.
У клубі, що поруч з меморіалом, були накриті столи, за якими сільчани за народним звичаєм пом'янули захисників своєї землі.
Перегорнута ще одна сторінка нашої історії, де закарбовані героїзм і відвага народів, які захищали свою Вітчизну, горе мільйонів, які втратили своїх рідних. Знайомі і незнайомі - всі вони залишаться в наших серцях, в пам'яті майбутніх поколінь.
Ігор СКРИПЧЕНКО
| 
